(рос.)
Репейник
Сказал
также к некоторым, которые уверены были о себе, что они праведны, и уничижали
других, следующую притчу: (Лк.18:9)
Их
семена упали в землю почти одновременно. И проросли почти в одно время. Только
он всегда стремился быть первым и потому, вскоре перегнал в росте всех тех,
которые окружали его.
Он -
это репей, а те, которые были вокруг это колоски пшеницы. Их было так много, и
они были такие похожие друг на друга, такие однообразные, что даже скучно. А он
такой зеленый, высокий и особенный. Ну, как было не стараться и не вытягивать
голову еще выше. И он тянулся, тянулся к небу.
Дождь
обильными потоками поил корни всех, но ему казалось, что все только для него: и
этот дождь и это солнце, и этот ветер.
Когда шел дождь, он рос; когда светило солнце, громко выражал свою радость; когда дул ветер и
раскачивал его из стороны в сторону, он пытался уколоть своими колючками тех,
которые окружали его и не вызывали у него ничего кроме пренебрежения. На
окружающие колоски он смотрел сверху и за ничто считал их. Ведь, как они не
тянулись к солнцу, все равно были не в силах догнать его. Он был первым! Лидер!
Самый-самый, как угодно называйте, но он лучший. А когда пшеница от дождя и
солнца наполнилась зерном, и ее голова отяжелела и низко склонилась, то репей и
совсем перестал обращать внимание на своих соседей. Ему не было равных. Гордо
направлял он свой полный достоинства взгляд наверх и там, в небе, видел свое
призвание и место. Кто мог понять всю его тоску по небу?! Ну, обычно, не эта
пшеница, что тяжело качала своими головами возле самих его ног. Небо, только
небо было достойным местом его пребывания. В таких размышлениях проходили его
дни.
И так
изо дня в день он ожидал небесного спасания от этих земных страданий. Разве же
это не страдание каждый день быть на пшеничном поле и терпеть эти колоски,
когда тебя ожидает небо-о-о?! «О-о, сколько еще мне томиться, жить в таком унижении?!!»
- изливал репейник свою боль, - когда, когда же наступит день моего
освобождения?»
И
такой день, которого с таким нетерпением ожидал репейник, наконец наступил!
Солнце тогда светило как-то особенно жгучее, но он не обращал на это внимание.
Ветер проводил своей рукой по его колючей голове, но репейнику было сейчас не
до ветра. Он смотрел туда, на край поля, где были люди. Никогда еще в своей
жизни репей не видел так много людей. Они были выше его! А ему всегда казалось,
что именно он образец высоты, красоты и совершенства. Сравнивая себя с
пшеницей, он не допускал и мысли, что кто-то может превосходить его в росте.
А люди приближались. В руках жнецов сверкания острые серпы. Пшеницу старательно укладывали
и бережно связывали в снопы.
Постепенно
дошла очередь и к нему.
-
Наконец, то освобождение, которого так ожидал. Теперь меня ожидает небо! - в
восторге подумал репей.
Чья-то
сильная рука схватила его посередине и больно потянула наверх к небу, туда,
куда он так стремился всю свою жизнь. Но потом - о, ужас! Вырванный с корнем он
был отброшен в сторону, как ненужный, как мусор. И вся жизнь напрасно! А с
неба, с этого прекрасного неба, что, казалось, было создано именно для него,
прозвучали слова: «Если на земле ты оказался ненужным и для людей негодным, то
и для неба ты непригодный»
"Посему
как собирают плевелы и огнем сжигают, так будет при кончине века сего: пошлет Сын Человеческий Ангелов Своих, и соберут из Царства Его все соблазны и
делающих беззаконие, и ввергнут их в печь огненную; там будет плач и скрежет
зубов!" Мф. 13:40-42
Михаил
Прапорщиков
(укр.)
Реп'ях
А для деяких,
що були себе певні, що вони ніби праведні, і за ніщо мали інших, Він притчу оцю
розповів. (Лк.18:9)
Їхні насіння
упали в землю майже одночасно. І проросли майже в один час. Тільки він завжди
прагнув бути першим і тому, незабаром перегнав у рості всіх тих, які оточували
його.
Він – це
реп'ях, а ті, котрі були навколо це колоски пшениці. Їх було так багато, і вони
були так схожі, такі одноманітні, що навіть нудно. А він такий зелений, високий
і особливий. Ну, як було не старатися і не витягати голову ще вище. І він
тягнувся, тягнувся до неба.
Дощ рясними
потоками поїв корені усіх, але йому здавалося, що усе тільки для нього: і цей
дощ і це сонце, і цей вітер. Коли йшов
дощ, він зростав; коли світило сонце, голосно
висловлював свою радість; коли дув вітер і розгойдував його зі сторони в
сторону, він намагався уколоти своїми колючками тих, котрі оточували його і не
викликали у нього нічого крім зневаги. На навколишні колоски він дивився зверху
і за ніщо мав їх. Адже, як вони не тяглися до сонця, все одно були не в силах
наздогнати його. Він був перший! Лідер! Самий-самий, як завгодно називайте, але
він кращий. А коли пшениця від дощу і сонця наповнилася зерном, та її голова
обважніла і низько схилилася, то реп'ях і зовсім перестав звертати увагу на
своїх сусідів. Йому не було рівних. Гордо спрямовував він свій повний достоїнства
погляд нагору і там, у небі, бачив своє покликання і місце. Хто міг зрозуміти
всю його тугу за небом?! Ну, звичайно, не ця пшениця, що важко качала своїми
головами біля самих його ніг. Небо, тільки небо було достойним місцем його
перебування. У таких роздумах проходили його дні.
І так із дня в
день він очікував небесного рятування від цих земних страждань. Хіба ж це не
страждання кожен день бути на пшеничному полі і терпіти ці колоски, коли на
тебе чекає небо?! І такий день, якого з
таким нетерпінням чекав будяк, нарешті настав! Сонце тоді світило якось
особливо пекуче, але він не звертав на це увагу. Вітер проводив своєю рукою по
його колючій голові, але реп'яхові було зараз не до вітру. Він дивився туди, на
край поля, де були люди. Ніколи ще у своєму житті реп'ях не бачив так багато
людей. Вони були вище його! А йому завжди здавалося, що саме він зразок висоти
і досконалості. Порівнюючи себе з пшеницею, він не допускав і думки, що хтось
може перевершувати його в рості.
А люди наближалися. У руках женців блискотіли гострі серпи. Пшеницю старанно
укладали і дбайливо зв'язували в снопи.
Поступово
дійшла черга і до нього.
– Нарешті, те
звільнення, яке так чекав. Тепер мене чекає небо! – у захваті подумав реп'ях.
Чиясь сильна
рука схопила його по середині і боляче потягнула нагору до неба, туди, куди він
так прагнув усе своє життя. Але потім – о, жах! Вирваний з коренем він був
відкинутий убік, як непотрібний, як сміття. І все життя намарно! А з неба, з
цього прекрасного неба, що, здавалося, було створено саме для нього, пролунали
слова: «Якщо на землі ти виявився непотрібним і для людей марним, то і для неба
ти непридатний»
"І як збирають
кукіль, і як палять в огні, так буде й наприкінці віку цього. Пошле Людський
Син Своїх Анголів, і вони позбирають із Царства Його всі спокуси, і тих, хто
чинить беззаконня, і їх повкидають до печі огненної, буде там плач і скрегіт
зубів!" Мв. 13:40–42
Михаил Прапорщиков
|
