Окна Небесные

Смотрите, поступайте так, как повелел вам Господь, Бог ваш; не уклоняйтесь ни направо, ни налево

Ні в право, ні в ліво

«Нехай кожна долина наповниться, гора ж кожна та пригорок знизиться, що нерівне, нехай випростовується, а дороги вибоїсті стануть гладенькі, і кожна людина побачить Боже спасіння!» Ця біблійна істина добре відома будівельникам доріг усіх століть. Зв'язок між містами стали встановлювати, прокладаючи між ними дороги. Їх могло бути декілька, але цінилась найпряміша та найрівніша по якій можна було якнайшвидше дістатись іншого міста чи то села. Чого тільки не робили для цього: дороги проходили над ріками і зависали над прірвами, перетинали гори чи протікали всередині скель. Справді деколи просто доводиться дивуватись людській здібності прокладати дороги у неприступніших місцях і все для того, щоб було швидкісне і пряме сполучення.

Щось подібне відбувається і у нашому слідуванні з нашого земного помешкання у Небесний Єрусалим по дорозі прокладеній Господом. І здається, що може бути простішим, іди собі прямо і жодних проблем. Путь прокладений Господом справді надзвичайно прямий, він дозволяє кожному бажаючому досягти Міста збудованого самим Богом. «Идущие этим путем, даже и неопытные, не заблудяться…» - говорить пророк Ісая. І справді, не було би ніяких проблем, і все було би просто чудово, якби…, якби не наша гордість і не наші порочні нахили. Саме вони і складають головну небезпеку на цьому прямому шляху, відхиляючи нас то вправо то вліво. У казках не раз говориться про героїв які опиняються на роздоріжжі де на камені написано, що путь направо та наліво забезпечать добром і лише шлях прямо гарантує смерть. Виявляється у тих казках є значна частина правди. Але зараз мова не за казки, а за наше прямування за Господом.

Спочатку декілька слів про путь наліво. Бажання тіла постійно відхиляють трошки ліворуч, а потім ще трошки поки душа не опиняється далеко від того путі, що веде у Небо, а ближче до того про який написав апостол Петро: «Бо коли хто втече від нечистости світу через пізнання Господа й Спасителя Ісуса Христа, а потому знов заплутуються ними та перемагаються, то останнє буває для них гірше першого. Бо краще було б не пізнати їм дороги праведности, аніж, пізнавши, вернутись назад від переданої їм святої заповіді! Бо їм трапилося за правдивою приказкою: Вертається пес до своєї блювотини, та: Помита свиня йде валятися в калюжу...»

 Пригадую ще у дитинстві читав книгу «Діти капітана Гранта». Вибачте, точно не пам’ятаю, але зміст книги у тому, що діти відправились на кораблі шукати свого батька, який зник за невідомих обставин. Злочинець, який знаходився на тому самому кораблі, на якому плили діти і видавав себе за їх друга, підклав незначний металічний предмет під корабельний компас, чим викликав незначне відхилення від прямого курсу, але у наслідок чого всі мандрівники опинились на іншому континенті, де із ними відбулись значні, не зовсім приємні пригоди. Ох, ці незначні відхилення! Скільки неприємностей стоїть за ними. Добре, що героям Жуля Верна вдалось розібратись у всьому та повернутись на прямий шлях, щоб віднайти батька. Велика любов до нього керувала дітьми і допомогла усе перейти. Любов до нашого Небесного Батька так само є найважливішим важелем на шляху нашого слідування! Саме ця любов керує душею при її відхиленнях, спрямовуючи знову на путь прямий. А, що робити коли вгасає ця любов, так як було сказано до церкви, що в Ефесі: «Але маю на тебе, що ти покинув свою першу любов». Хто тоді покерує? Про згасання першої любові окрема тема. Бажаю вам, щоб ця любов ніколи не згасала, та продовжую говорити за відхилення.

Так от, якщо з відхиленням вліво, де керують пороки тіла, більш зрозуміло, то що ж це за таке відхилення вправо? Тут головною керуючою повстає гордість. Саме вона духовних немовлят перетворює у свідомих мудрих мужів, які усе знають і можуть навіть і інших повчати. А якби і Ісус поруч опинився, здається вони би і Йому щось підказали. Прагнення у найкоротший час досягти духовних висот є головним показником цього відхилення. Особливе, невідоме до цього, бажання освятитись підносить над усіма. Людина прагне святості. Чи ж це погано? Якщо за цим прагненням стоїть гордість, це дуже погано! Якщо цим прагненням керує бажання підвищити самооцінку, бажання виглядати святим в очах оточуючих, це небезпечно! І читаючи Біблію ми спостерігаємо, що це відхилення у святість не наближає людину до Бога, а взагалі уводить з Його шляху. Скільки раз увесь Ізраїль відхилявся саме праворуч, вважаючи себе в абсолютній сполуці із Богом, побиваючи, принижуючи і женучи пророків та усіх Його посланців. А кульмінацією такого відхилення вправо стало розп’яття Божого Сина. Проблема була у тому, що Його святість не відповідала тій, яка існувала тоді в країні. «Вони бо, не розуміючи праведности Божої, і силкуючись поставити власну праведність, не покорились праведності Божій», - писав апостол Павло. Власна праведність – от те куди хилить віруючих гордість.

Схильність людини до відхилення постійно утворює розділення із Богом. Більше того, робить з людини противника Божого. Тому то, знаючи цю людську схильність у Біблії неодноразово повторюються, як нагадування, ці слова: «…ні праворуч, ні ліворуч». І немає у цьому застереженні нічого дивного, достатньо людині сказати, що потрібно бути бережливим і її одразу хилить у скупість і жадність. При цьому є достойне пояснення – це бережливість. Так, бережливість, але черезмірна, відхилена. Сказати за простоту і найперше у чому ця простота проявиться так у недбанні за свою одіж або у панібратському (яке межує з наглим) відношенні до братів. А, якщо сказати про потребу у щедрості, воно (відхилення) в безглуздій щирості готова віддати абсолютно усе, чим часто та успішно користуються мошенники. Пізнавши, що потрібно за все воздавати славу Богу, починають у розмові чи не після кожного речення додавати: «слава Богу», перетворюючи славу у додаток до речення. І т.д., і т.д…  

Щось подібне стається і коли для людини відкривається потреба у святості. Тут відхилення вправо діє абсолютно успішно. Воно перетворює людину у черству, жорстоку істоту здатну побивати усіх інших каменями, забираючи головну рису людини – людськість (доброту, ніжність, лагідність, милосердя). Друзі мої, святість, яка робить людське серце закам’янілим не є Божою святістю! Святість, яка тримає напоготові камені, які готова жбурнути, або у «не таких» віруючих, або у тих, хто не «тої віри» або взагалі у будь кого, така святість ніколи не була і не є тією про яку навчав Ісус. Пригадайте лише тих, яких обурив Ісус зціливши у суботу  чоловіка з сухою рукою. А вони усі сиділи у синагозі, тобто претендували на святість, на сполуку з Богом. І саме на них Ісус: «споглянув із гнівом». Це один раз коли Він дивився на когось з гнівом. І на кого? На тих, що відхилялись вправо. Забуваючи це, ми пильнуємо, щоб не відхилятись вліво і хилимось у другу сторону, тіло з його гордою впевненістю бере своє. Тому не диво, що багато вір, багато церков і у кожній церкві своя святість і кожний вважає себе святішим, правильнішим за іншого, поставляючи свою праведність і, не розуміючи праведності Божої. Тоді можна дивитись зверху вниз на приналежних до іншої віри, вважаючи тільки себе в істині, а інших в заблудженні. Можна дивитись звисока на усякого побитого розбійниками і поспішати далі, до своєї церкви. Чи ж це путь прямий, який проклав Ісус? Розповідаючи про доброго самарянина, Він не визначав його релігійної приналежності, проте підкреслював добрість турботливого серця, ставлячи саме це у приклад правильної віри.

А на сторінках історії зберігаються описи численних та кривавих погромів однією з яких, особливо відомою, стала різня в ніч св.Варфоломія. Тоді король Франції, підбурюваний римськими священиками і прелатами, санкціонував страшний злочин. Опівнічний дзвін став сигналом до початку різні. Тисячі протестантів, які мирно спали в своїх домівках зазнали розбійного нападу. Їх без попередження виганяли з домівок і холоднокровно вбивали. Сім днів тривала різня в Парижі, з яких три перших визначались незбагненною лютістю. Вона не обмежилась тільки мурами міста; за особливим наказом короля ці звірства поширились на всі провінції та міста. Не зважали ні на вік, ні на стать. Не щадили ні немовля, ні старця. Знатні й прості, старі й молоді, матері й діти гинули разом. Різня тривала по всій Франції два місяці. У ній загинуло 70 тисяч(!) осіб.

Історія зберегла і той факт, що коли звістка про це численне вбивство досягла Риму, кардинал Лотарингський нагородив вісника, який приніс звістку, 1000 кронами. Із гармат міста Анжело був даний радісний салют. Дзвони дзвонили по всіх церквах. Вогнища перетворили ніч на день. Папа Григорій ХІІІ у супроводі кардиналів вирушив довгою процесією до церкви святого Людовика, де кардинал Лотарингський співав «Te Deum».

«…Для увіковічення пам’яті про цю різню була викарбувана медаль, а у Ватікані й сьогодні можна побачити три фрески Вазарі; на яких французький король, котрий радиться зі своїми придворними щодо різанини, яка мала відбутися; напад на адмірала-гугенота і сама різанина. Григорій ХІІІ послав Карлові Золоту Троянду, а через чотири місяці після «Варфоломійовської ночі» із задоволенням слухав проповідь французького священика, котрий говорив про той радісний і щасливий день, коли найсвятіший отець прийняв звістку і урочисто увійшов до собору, щоб принести подяку Богові та святому Людовику» (за матеріалами H.White. The Massacre of St. Bartholomew. V.14. Ch.34).

«Свята інквізиція» також забрала життя тисяч людей, які сповідували віру не у такий спосіб, як вимагала пануюча церква.

А скільки іще подібних вбивств на протязі століть після розп’яття Христа звершилось в Його Ім’я?! Нажаль, стільки, що усе просто неможливо описати.

Дорогі друзі, будьте уважні, згадуючи ці події я зовсім не бажаю підкреслити жорстокість одних і безневинність других. Католицька церква була на той час пануючою, владною і, особливо відхиленою праворуч, у власну правоту. Саме це я хотів би зазначити - наслідки такого відхилення. Тому що подібні погроми, вбивства та війни так само розпочинали і православні і протестанти. Доводячи тим самим, що не приналежність до якоїсь релігійної течії робить людину жорстоким вбивцею, а відхиленість від Божого шляху, на якому панує доброта, розуміння і терпимість до усіх. Тому ми знаємо і чимало прикладів, коли ті, що слідували по Божому путі являли ці духовні риси в своєму житті у незалежності від віри, яку сповідували. Такою була і всесвітньо відома Мати Тереза, яка присвятила своє життя полегшенню долі жителів Індії. А як нам відомо Індія, м’яко кажучи, зовсім не християнська країна. Таким був і Оскар Шиндлер. Католик за вірою, він у час Другої світової війни, ризикуючи власним життям і ціною свого багатства врятував від смерті понад тисячу юдеїв – людей зовсім іншої віри. Таким, на мою думку, був і Папа … Який закликав усіх віруючих до взаємної поваги і миру, та приніс вибачення від католицької церкви за злочини Інквізиції та усі численні погроми, що чинились за релігійних переконань. Вважаю таку заяву дуже мужнім вчинком і наслідком наближення людини до Божого путі.    

Будьте святими, будьте досконалими, але такими як Отець ваш Небесний, Який наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних.

Існує навіть легенда, про Авраама, який прийняв у себе бідного мандрівника та нагодував його. Той наївся та замість подяки став висловлювати своє незадоволення усім своїм життям хулячи Бога, Який послав йому таку долю. Почувши таку мову, Авраам надзвичайно обурився і негайно вигнав злобного, невдячного подорожнього. Та Господь проговорив до Авраама: «Ти дарма так обурився. Ось вже шістдесят років ця людина живе і зневажає Мене, хулячи повсякчасно Моє Ім’я, але я продовжую піклуватись про нього, зігріваючи, годуючи та продовжуючи йому життя».

 От така собі легенда чи байка, чи казка. Але у ній, як і у кожній казці є доля правди. А правда тут у тому, що була б у Бога та святість, яка робить серце черствим і нетерпимим до тих, які інакше розуміють, ми давно би загинули. Можливо, нас із нашою святістю Він би першими і знищив. Поки ж ми можемо бачити як Істинний і Святий терпить і тих, які відхиляються ліворуч і тих, які хиляться праворуч. Може і нас Йому доводиться терпіти, замисліться? І давайте будемо навчатися від Нього, досягаючи Його святості, яка довготерпить і милосердствує, яка не превозноситься і не величається. А цього можливо досягнути, слідуючи за Ним шляхом прямим, не відхиляючись ні праворуч, ні ліворуч.   

Михаил Прапорщиков