(рос.) Я и Отец - одно!
«Я и Отец - одно!» Одна мысль о таком единстве с Богом так возмутила иудеев, что они похватали камни, чтобы побить Его за такие слова. Всего несколько слов, а сколько содержания! Поэтому давайте и мы остановимся и лучше поразмышляем над тем, что вызвало «праведный» гнев, тех, которые внимательно слушали Спасителя.
В человеке постоянно проявляется склонность к перегибам. И, если в материальном часто прослеживается тяга к объединению, то есть присвоение, как то: «все мое, это мое, а все наше, это также мое», то вот в духовном такое «объединение» наоборот порождает склонность к разделению: «моя вера, моя церковь, мой Бог!». В результате такого «единства», соответственно, все верующие держатся отделенно, с подозрением посматривая на других. Такое понимание и не допускает человека, к восприятию Бога как единого.
Еврейское слово ЯХАД, которое переведено в Библии как единый, имеет значение не только одного, как можно понимать - наш Бог есть один - но и общего, объединенного, совокупного, находящегося вместе. Он единый в Себе - Отец, Сын и Дух. И единый со своим народом.
Именно это единение так тяжело воспринимается нашим материально-замусоренным мозгом, потому-то нам постоянно кажется, что Он забыл, оставил. И хотя Он сам сказал: «Забудет ли женщина своего младенца, чтобы не пожалеть ей сына утробы своей? Но если бы она забыла, то Я не забуду о тебе!» - мы сомневаемся в таком единстве. Мы не понимаем этого единства! Потому мы можем видеть, как в некоторых религиозных течениях отделяют Отца от Сына, и вообще не понимая Их Духа, называют Его - силой, просто силой. А другие, кажется и верят, но вопрос все же остается: «Ну, как же это может быть, чтобы три были Одним?». Именно это духовное единение и не вмещалось в сердца тех, которые слушали Иисуса. И хотя чтение Торы часто начиналось словами: «Слушай, Израиль: наш Господь Бог - Бог ЯХАД!», то есть совокупный, объединенный, единый - когда дошло до дела, это единение было воспринято желаниям побить камнями, Того Кто сделал такое заявление.
В чем же особенность такого единства? Почему мысль о глубокой общности с Богом может вызывать такой протест?
 Любой дискомфорт вызывает протест |
С самого рождения ребенка мы можем наблюдать странную вещь - лишь младенцы находятся в полном единстве с родителями. Потом чем дальше между родителями и детьми образуются и увеличиваются непонимания, которые приводят к разделению. Говорим про нормальных родителей и детей. Только ребенок немного подрастает, он начинает оспаривать (даже если не умеет говорить), действия родителей. То он не желает есть, то кричит когда его одевают на улицу, то плачет когда нужно идти домой, то снова со слезами и криком протестирует против желания родителей раздеть, накормить и положить спать. Не один раз мы на улице могли наблюдать и такую картину, как вопит ребенок, который не желает следовать за своей мамой, мама идет, а ребенок упрямо стоит и кричит. Что оно себе понимает? Думаю ничего, просто неповиновение начинает проявляться в человеке с детства и в процессе жизни растет и увеличивается. Так образуется бездна, которая разделяет детей и родителей - постоянно открытая тема. У родителей свои взгляды на поведение, одежду, музыку и остальное, у детей, соответственно, свои.
И те и другие выражают взаимные претензии, которые перерастают и в неприятные конфликты. Дети мыслят своими категориями, потому, например, понятие о порядке в доме конечно у них отличается от родительского (как и в духовном). Детям тяжело понять, для чего нужно убирать после себя тарелку, тем более мыть ее. И хотя в доме они вместе с родителями, но взгляды на внутреннее состояние этого дома разные (как и в духовном). Соответственно, и требование о поддержании порядка или его наведении воспринимается крайне негативно. Дети довольны так как есть, главное чтобы были игрушки, и просто не понимают чего от них требуют родители (как и в духовном).
Детям не понятно для чего нужно учиться, тем более, зачем работать? Вся жизнь рассматривается с точки зрения развлечений и удовольствия. Родители при этом являются, не иначе как средство обеспечения этих благ. (Поверьте, в духовном все выглядит так же. Неудивительно, что большинство видит в следовании за Христом веселое, интересное приключение. Христианство чем дальше приобретает развлекательные, театрализованные формы). Дети не понимают почему их вынуждают одевать не то, что они желают, слушать и читать не то, что нравится, ходить не туда куда хотелось бы. И снова как в детстве - крики, возмущения и слезы. Возмущение по любому поводу, ну хотя бы от того, что у другого ребенка лучшая игрушка или одежда. И это возмущение может сопровождать человека в течение всей жизни. Так и живет такой себе взрослый возмущенный, оскорбленный «ребенок». В это время никто из детей не может сказать: «Я и мои родители одно!». Реально взаимопонимание и просто понимания часто отсутствуют. Близкие люди могут быть абсолютно чужими.
И так продолжается до той поры, пока дети сами не достигают возраста родителей. К тому времени ум во многом становится более взрослым, взгляды более трезвыми, спокойными и рассудительными. «А, так вот о чем говорил мне отец?» - начинает вспоминать повзрослевший человек. Так, год за годом, постепенно появляется понимание сказанного родителями и соответствующее приближение к ним. Увеличивается единство. И чем больше человек растет и умнеет, тем более растет это единение. Достигая родительского уровня, человек говорит: «Я и отец - одно!».
А вот когда этого понимания нет, тогда и взгляды на все противоположные. Взгляды на ценности также полностью отличаются. Если для детей большое значение имеет их машинка, кукла или компьютер, то у родителей (нормальных) ценятся добрые отношения, уважение, любовь и взаимопонимание. Дети намного скорее заметят исчезновение своей любимой игрушки, чем отца. Я знал мальчика, у которого умер папа. И когда через несколько месяцев я спросил этого ребенка, грустит ли он по папе, то с удивлением услышал: «Совсем нет, теперь меня никто не контролирует и не наказывает, я могу делать что хочу». Но когда этот мальчик подрос, его взгляды подросли вместе с ним, изменились и ценности. Тогда он плакал и говорил: «Я бы все отдал, чтобы только папа был со мной».
У детей деньги и материальные ценности ценятся намного выше, чем духовное. Говоря дети, я не имею в виду младенцев. Если человек и в старости готов душу отдать ради денег, и все мысли только о земном, то это свидетельствует, что ум этого человека так и остается детским. Только ребенка недоброго, злого, который готов убить или переступить через другого для достижения своей корыстной цели.
Детский ум, всегда земное - обиду, злобу, непрощение поставит выше, чем духовное – любовь, милосердие, долготерпение. А отец и дальше воспринимается, как объект обеспечения материальных потребностей.
Это мы наблюдаем и в «духовной» жизни, когда люди обращаются (это называется молитвой и потому те, кто ее совершают, считают себя духовными лицами) к Богу с просьбами устройства на работе, успеха в бизнесе, благословения на многообразные торговые операции, помощи при переезде в страны, где повысится материальный уровень, удачи в купле, продаже, поездках, строительстве, бракосочетаниях. Отец - Бог воспринимается как и всеми детьми - средством решения жизненных проблем. Он нужен, чтобы выполнять многообразные прихоти «своих» детей. В это время можно сказать о единстве, только однобоком, - «все мое, это Божье (моя воля, мои желания Его)». Но сказать, - «Все Боже мое», - вряд ли выйдет. Божья воля и Его планы немногих интересуют. Дети заняты своими играми и слышать от Отца, - «Ненужно. Это лишнее. Без этого можно обойтись», - никто не хочет. Когда дети требуют новую игрушку и отец отказывает, то снова звучит плач, и дальше льются слезы.
Теперь я вспоминаю с глубоким сожалением то время, когда я обижал своего отца. Он занимал значительную должность в городе, и я ссорился с ним, что он не использует своего положения и не обогащает меня. В то время я презирал его. Он не отвечал мне на мои злые слова, лишь спокойно с грустью и любовью смотрел на меня. Но в то время это спокойное молчание для меня ничего не значило. Он очень любил меня, терпел и извинял много плохих дел моих, никогда не обижал и заботился с большой нежностью. Но в моем арсенале ценностей таких сокровищ не было. Я хотел быть богатым и был готов переступить через кого угодно, даже через родного отца. Я совсем не был с ним одним, единственным, общим, скорее наоборот. Так бы я и прожил со своими мерзкими взглядами, если бы не Господь. Слава Богу, что Он пришел в мою жизнь! Любовь и уважение к отцу пришли вместе с Божьим приходом. Теперь я горжусь своим отцом, потому что он был честным человеком. Я беру с него пример, вспоминая его поведение, любовь и отношение ко мне. Теперь я лишь приблизился к уровню своего отца. В моей жизни, по годам умственного роста, состоялись изменения во взглядах, которые можно отобразить приблизительно так:
в 5 лет: отец всегда прав.
12 лет: отец не всегда прав...
15 лет: отец никогда не прав и вообще ничего не понимает в жизни!
35 лет: а все-таки папа был прав...
Очень запомнил тот день, когда мне стало стыдно идти со своим отцом за руку, о чем я ему сказал и чем чрезвычайно огорчил. Теперь моего отца уже нет, но сейчас, несмотря на возраст, я бы с такой радостью шел, держа его за руку, но... Теперь я бы много сделал из того, что говорил отец, я бы так внимательно слушал его, но его уже нет!
С духовным Отцом дела складываются так же. Мы считаем себя, слишком самостоятельными, чтобы держаться за Его руку. Мы не желаем есть то, чем Он кормит. Не желаем одевать то, что Он предлагает. Не желаем ходить туда, куда Он ведет. Не желаем наводить и поддерживать порядок в Его Доме. Не желаем терпеть то, что Он посылает. Хотим ту машинку или куклу, которая есть у другого, не ценя того, что имеем. Все, что дается нам, воспринимается с криком, плачем и слезами. От чего это, этот протест? От непослушания, неповиновения и главное от непонимания! Хотя большинство и считает, что они с Отцом одно, но практика утверждает другое. Именно неприятие воли Отца говорит, что мы еще на уровне детей, не тех, что их есть Царство Небесное, а на уровне таких, которых еще нужно много воспитывать, и которым много нужно понять, и которые и этому противятся.
Так вот: ««Слушай, Израиль: наш Господь Бог - Бог ЯХАД!» Наш Господь Бог - Бог единый, Бог с которым необходимо быть одним, единым целым! Для этого нужно расти во взглядах. Расти так, чтобы духовный уровень поднялся выше воскресного посещения Церкви, и празднования религиозных праздников, а духовные желания и стремления были на первом месте. Необходимо, достигать понимания Божьей воли и Его действий в твоей жизни. Необходимо понять Его присутствие не только в пределах твоей короткозорой парафии, когда каждый считает именно свою религию истинной, но и увидеть Бога, Который находится со всеми, кто искренне Его ищет независимо от конфессионального двора. Только детский ум не может смириться с мыслью, что кто-то может также угождать Богу, но принадлежать к другому религиозному течению.
Необходимо, чтобы наше единство с Ним было не только теоретическим, но и практическим. Когда человек понимает, разделяет и поддерживает, выполняя волю своего Отца.
Я и Отец Мы одно! - кое-кто понимает, что так Иисус хотел подчеркнуть свое божественное происхождение. Но такое понимание не верно. Потому что и апостол Павел об этом написал: «Он, будучи образом Божиим, не почитал хищением быть равным Богу; но уничижил Себя Самого, приняв образ раба, сделавшись подобным человекам и по виду став как человек».
Я и Отец Мы одно! - думаю, эти слова и сегодня продолжают оставаться не понятными настолько, что их можно побить камнями! Потому, что теоретически, дети говорят - «да, это мой отец», но когда тот же отец говорит, что нужно поубирать или помыть посуду, или сходить в магазин, или принять горькие лекарства, или просто успокоиться, или не желать ненужного, или что другое, на практике ребенок своим протестом удостоверяет, что не является единым со своим отцом.
Потому-то именно утверждение о таком единстве - Я и Отец - одно! - вызывает чрезвычайное возмущение. Да, мы едины с Богом, но не настолько!
Так понимали и во время Иисуса. Он говорил, а слушатели чувствовали, что не могут то же сказать о себе, хотя считали себя народом Божьим, Его детьми. Слова Иисуса разоблачали их отдаленность от Бога. Они могут разоблачить и нашу отдаленность. И мы можем взять камни, а можем... Можем глубоко задуматься, и расти «доколе все придем в единство веры и познания Сына Божия, в мужа совершенного, в меру полного возраста Христова; дабы мы не были более младенцами» (Еф.4:13-14), которые ищут своего, думают о земной суете, ссорятся и дерутся между собой, то не в состоянии разделить игрушки, а то просто от безделья, и вместе с тем считают себя в единстве с Богом.
Как и в другом месте Апостол писал: «Когда я ребенком был, то я говорил, как ребенок, как ребенок я думал, понимал, как ребенок. Когда же мужем я стал, то отбросил детское». (Думаю, это относится и к той поре, когда он считал, что служит Богу, жестоко преследуя Его Церковь).
И так, будем возрастать, чтобы не быть младенцами, чтоб не думать и понимать как дети, но чтоб как взрослый человек мы могли уверенно сказать: «Я и мой Господь одно!»
Михаил Прапорщиков
(укр.)
Я й Отець Ми одне!
«Я й Отець Ми одне!» Одна думка про таку спільність з Богом так обурила юдеїв, що вони похапали каміння, щоб каменувати Його за такі слова. Усього декілька слів, а скільки змісту! Тож давайте і ми краще порозмислимо над тим, що викликало «праведний» гнів, тих, які уважно слухали Спасителя.
У людині постійно проявляється схильність до перегинів. І, якщо у матеріальному часто прослідковується тяга до об’єднання, тобто привласнення, як то: «усе моє, то моє, а усе наше, то також моє», то от у духовному таке «об’єднання» навпаки породжує схильність до розділення: «моя віра, моя церква, мій Бог!». Внаслідок такої «єдності», відповідно, усі віруючі тримаються відокремлено, з підозрою поглядаючи на інших. Таке розуміння і не допускає людину, до сприйняття Бога як єдиного.
Єврейське слово ЯХАД, яке перекладене у Біблії як єдиний, має значення не тільки одного, як можна розуміти – наш Бог є один - а і спільного, об’єднаного, сукупного, Такого, що перебуває разом. Він єдиний в Собі – Отець, Син і Дух. І єдиний із своїм народом.
Саме це єднання так важко сприймається нашим матеріально-засміченим мозком, тому то нам постійно здається, що Він забув, залишив. І хоча Він сам сказав: «Чи ж жінка забуде своє немовля, щоб не пожаліти їй сина утроби своєї? Та коли б вони позабували, то Я не забуду про тебе!» - ми сумніваємось у такому єднанні. Ми не розуміємо цієї єдності! Тому ми можемо бачити, як у де яких релігійних течіях відділяють Отця від Сина і взагалі не розуміючи Їхнього Духа, називаючи Його – силою, просто сила. А в усіх інших, здається і вірять, але питання усе ж залишається: «Ну, як же це може бути, щоб три були Одним?». Саме це духовне єднання і не вміщалось у серця тих, що слухали Ісуса. І хоча читання Тори часто починалось словами: «Слухай, Ізраїлю: наш Господь Бог - Бог ЯХАД!», тобто сукупний, об’єднаний, але коли дійшло до діла, це єднання було сприйнято бажанням каменувати, Того Хто зробив таку заяву.
У чому ж особливість такого єднання? Чому думка про глибоку спільність з Богом може викликати такий протест?
Із самого народження дитини ми можемо спостерігати дивну річ - лише немовлята знаходяться у повному єднанні з батьками. Потім чим далі між батьками і дітьми утворюються і збільшуються нерозуміння, які призводять до розділення. Говоримо за нормальних батьків і дітей. Тільки дитя трохи підростає воно починає оскаржувати (навіть якщо не вміє говорити), дії батьків. То воно не бажає їсти, то кричить коли його одягають на вулицю, то плаче коли потрібно іти до дому, то знов зі сльозами і криком протестує проти бажання батьків роздіти, нагодувати і покласти спати. Не один раз ми на вулиці могли спостерігати і таку картину, як волає дитина, яка не бажає слідувати за своєю мамою, мама іде, а дитина вперто стоїть і кричить. Що воно собі розуміє? Думаю нічого, просто непокора починає проявлятись в людині з дитинства і в процесі життя зростає і збільшується. Так утворюється прірва, яка розділяє дітей і батьків – постійно відкрита тема. У батьків свої погляди на поведінку, одежу, музику та інше, у дітей, відповідно, свої.
І ті і другі висловлюють взаємні претензії, які переростають і у неприємні конфлікти. Діти мислять своїми категоріями, тому, наприклад, поняття про порядок у домі звісно у них відрізняється від батьківського (як і у духовному). Дітям важко зрозуміти для чого потрібно прибирати після себе тарілку, тим більше мити її. І хоча у будинку вони разом з батьками, але погляди на внутрішній стан цього будинку різні (як і у духовному). Відповідно, і вимога про підтримання порядку чи його наведення сприймається вкрай негативно. Діти задоволені так як є, головне щоб були іграшки, і просто не розуміють чого від них вимагають батьки (як і у духовному).
Дітям не зрозуміло для чого потрібно вчитися, тим більше нащо працювати? Усе життя розглядається з точки зору розваг і задоволення. Батьки при цьому повстають, як засіб забезпечення цих благ. (Повірте, у духовному все виглядає так само. Недивно, що більшість вбачає у слідуванні за Христом веселу, цікаву пригоду. Християнство чим далі набуває веселих, театралізованих форм). Діти не розуміють чому їх змушують одягати не те, що вони бажають, слухати і читати не те, що подобається, ходити не туди куди хотілось би. І знов як в дитинстві – крики, обурення і сльози. Обурення з будь якого приводу, ну хоча б від того, що у іншої дитини краща іграшка чи одежа. І це обурення може супроводжувати людину на протязі усього життя. Так і живе така собі доросла обурена, ображена «дитина». У цей час ніхто з дітей не може сказати: «Я і мої батьки одне!». Реально взаєморозуміння і просто розуміння часто відсутні. Близькі люди можуть бути абсолютно чужими.
І так продовжується до того часу, поки діти самі не досягають віку батьків. На той час розум у багатьох стає більш дорослим, погляди більш тверезими і розсудливими. «А, так от про що казав мені батько?» - починає згадувати подорослішавша людина. Так, рік за роком, поступово з’являється розуміння сказаного батьками і відповідне наближення до них. Збільшується єдність. І чим більше людина зростає і розумнішає тим більше зростає це єднання. Досягаючи батьківського рівня, людина говорить: «Я і батько – одне!».
А от коли цього розуміння немає, тоді і погляди на усе протилежні. Погляди на цінності також повністю відрізняються. Якщо для дітей велике значення має їхня машинка, лялька чи комп’ютер, то у батьків (нормальних) ціняться добрі відносини, повага, любов і взаєморозуміння. Діти набагато скоріше помітять зникнення своєї любимої іграшки ніж батька. Я знав хлопчика у якого помер тато. І коли через декілька місяців я запитав хлопчика, чи сумує він за татом, то із здивуванням почув: «Зовсім ні, тепер мене ніхто не контролює і не наказує, я можу робити що хочу». Але коли цей хлопчик підріс, його погляди підросли разом із ним, змінились і цінності. Тоді він плакав і говорив: «Я би все віддав, щоб тато був зі мною».
У дітей гроші і матеріальні цінності ціняться набагато вище ніж духовне. Говорячи діти, я не маю на увазі немовлят. Якщо людина і в старості готова душу віддати заради грошей, і усі думки тільки про земне, то це свідчить, що розум цієї людини так і залишається дитячим. Тільки дитини недоброї, злої, яка готова вбити чи переступити через іншого для досягнення своєї корисної мети.
Дитячий розум завжди земне – образу, непрощення поставить вище ніж духовне – любов і довготерпіння, а батько і далі сприймається, як об’єкт забезпечення матеріальних потреб. Це ми спостерігаємо і у «духовному» житті, коли люди звертаються (це називається молитвою і тому ті хто її звершують вважають себе духовними особами) до Бога з проханнями устрою на роботі, успіху у бізнесі, благословення на різноманітні торгові операції, допомоги при переїзді в країни, де підвищиться матеріальний рівень, удачі в купівлі, поїздках, будовах, одруженнях. Батько – Бог сприймається як і усіма дітьми – засобом вирішення життєвих проблем. Він потрібний, щоб виконувати різноманітні забаганки «своїх» дітей. У цей час можна сказати про єдність, тільки однобоку, - «усе моє, то Боже (моя воля, мої бажання Його)». Але сказати, - «Усе Боже моє», - навряд чи вийде. Божа воля і Його плани мало кого цікавлять. Діти зайняті своїми іграми і чути від Батька, - «Непотрібно. Це зайве. Без цього можна обійтись», - ніхто не хоче. Коли діти вимагають нову іграшку і батько відмовляє, то знов звучить плач і далі ллються сльози.
Тепер я згадую із глибоким жалем той час, коли я ображав свого батька. Він займав значну посаду у місті, і я сварився з ним, що він не використовує свого положення і не збагачує мене. У той час я зневажав його. Він не відповідав мені на мої лихі слова, лише спокійно із сумом і з любов’ю дивився на мене. Але у той час це спокійне мовчання для мене нічого не значило. Він дуже любив мене, терпів і вибачав багато провин, ніколи не ображав і піклувався з великою ніжністю. Але у моєму арсеналі цінностей таких скарбів не було. Я хотів бути багатим і був готовий переступити через кого завгодно, навіть через рідного батька. Я зовсім не був з ним одним, єдиним, спільним, скоріше навпаки. Так би я і прожив із своїми гидкими поглядами, якби не Господь. Слава Богу, що Він прийшов у моє життя! Любов і повага до батька прийшли разом із Божим приходом. Тепер я пишаюсь своїм батьком, тому що він був чесною людиною. Я беру з нього приклад, згадуючи його поводження, любов і відношення до мене. Тепер я лише наблизився до рівня свого батька. У моєму житті, по роках розумового зростання, відбулись зміни у поглядах, які можна відобразити приблизно так:
в 5 років: батько завжди правий.
12 років: батько не завжди правий...
15 років: батько ніколи не правий и взагалі нічого не розуміє в житті!
35 років: а все-таки тато був правий...
Дуже запам’ятав той день, коли мені було соромно йти зі своїм батьком за руку, про що я йому сказав і чим надзвичайно засмутив. Тепер мого батька вже немає, але зараз, не дивлячись на вік, я би з такою радістю йшов, тримаючи його за руку, але… Тепер я би багато зробив з того, що казав батько, я би так уважно слухав його, але його вже немає!
З духовним Батьком справи складаються так само. Ми вважаємо себе, надто самостійними, щоб триматись за Його руку. Ми не бажаємо їсти те, чим Він годує. Не бажаємо одягати те, що Він пропонує. Не бажаємо ходити туди, куди Він веде. Не бажаємо наводити і підтримувати порядок у Його Домі. Не бажаємо терпіти те, що Він посилає. Хочемо ту машинку чи ляльку, яка є у іншого, не цінуючи те, що маємо. Усе, що дається нам сприймається з криком, плачем і слізьми. Від чого це, цей протест? Від непослуху, непокори і головне від нерозуміння! Хоча більшість і вважає, що вони з Батьком одне, але практика стверджує інше. Саме неприйняття волі Батька говорить, що ми ще на рівні дітей, не тих, що їх є Царство Небесне, а на рівні таких, яких ще потрібно багато виховувати і яким багато потрібно зрозуміти і які і цьому противляться.
Так от: ««Слухай, Ізраїлю: наш Господь Бог - Бог ЯХАД!» Наш Господь Бог – Бог єдиний, Бог з яким необхідно бути одним, єдиним цілим! Для цього потрібно зростати у поглядах. Зростати так, щоб духовний рівень піднявся вище недільного відвідання Церкви, і духовні бажання і прагнення були на першому місті. Необхідно, досягати розуміння Божої волі і Його дій у твоєму житті. Необхідно зрозуміти Його присутність не тільки у межах твоєї узькозорої парафії, коли кожен вважає саме свою релігію правдивою, а й побачити Бога, Який перебуває з усіма, хто щиро Його шукає незалежно від конфесійного подвір’я. Тільки дитячий розум не може змиритися із думкою, що хтось може також догоджати Богу, але належати до іншої релігійної течії.
Необхідно, щоб наша єдність з Ним була не тільки теоретичною, а й практичною. Коли людина розуміє, розділяє і підтримує, виконуючи волю свого Батька.
Я й Отець Ми одне! – дехто розуміє, що так Ісус хотів підкреслити своє божественне походження. Але таке розуміння невірне. Бо і апостол Павло про це написав: «Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина».
Я й Отець Ми одне! – думаю, ці слова і сьогодні продовжують залишатись не зрозумілими настільки, що їх можна побити каміннями! Тому, що теоретично діти кажуть, - «так, це мій батько», але коли той самий батько каже, що потрібно поприбирати чи помити посуд, чи сходити в магазин, чи прийняти гіркі ліки, чи просто заспокоїтись, чи не бажати непотрібного, чи що інше, на практиці дитина своїм протестом засвідчує, що не є єдиною зі своїм батьком.
Тому то саме твердження про таке єднання - Я й Отець Ми одне! – викликає надзвичайне обурення. Так, ми єдині з Богом, але ж не настільки!
Так розуміли і в час Ісуса. Він говорив, а слухачі відчували, що не можуть те саме сказати про себе, хоча вважали себе народом Божим, Його дітьми. Слова Ісуса викривали їхню віддаленість від Бога. Вони можуть викрити і нашу віддаленість. І ми можемо взяти камені, а можемо… Можна глибоко замислитись і зростати «поки ми всі не досягнемо… міру зросту Христової повноти, щоб більш не були ми малолітками…» (Еф.4:13-14), які шукають свого, думають про земну метушню, сваряться і б’ються між собою, то не в змозі поділити іграшки, а то просто від нічогонеробства, і разом з тим вважають себе єдиними з Богом.
Як і у другому місці Апостол писав: «Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче». (Думаю, це відноситься і до того часу, коли він вважав, що служить Богу, жорстоко переслідуючи Його Церкву).
І так будемо зростати, щоб не бути невовлятами, щоб не мислити і розуміти як діти, а щоб ставши дорослими могли впевнено сказати: «Я і мій Господь одне!»
Михаил Прапорщиков
|
